Робочий час — це час, протягом якого працівник зобов’язаний виконувати свої обов’язки, визначені трудовим договором і правилами внутрішнього трудового розпорядку. Це поняття не охоплює години відпочинку.
Установлення зменшеної тривалості робочого часу, часто викликає труднощі. На практиці роботу на умовах неповного робочого часу нерідко ініціює роботодавець. На жаль, при цьому він часто забуває, що встановлення або скасування неповного робочого часу є зміною істотних умов праці. Щоб уникнути порушень, варто розумітися на видах робочого часу.
Робочий час поділяється на такі види:
- нормальної тривалості;
- скороченої тривалості;
- неповний робочий час.
1. Нормальна тривалість робочого часу не може перевищувати 40 годин на тиждень. Це закріплено у статті 50 КЗпП. Норма не може бути збільшена ані колективними, ані трудовими договорами.
Частиною другою статті 50 КЗпП передбачено, що при укладенні колективного договору можна встановлювати меншу норму тривалості робочого часу. Це цілком узгоджується з частиною першою статті 91 КЗпП, за якою за рахунок власних коштів підприємство може визначати додаткові, аніж визначені законодавством, преференції працівникам як-от трудові і соціально-побутові пільги.
Особливість меншої норми тривалості робочого часу — те, що при цьому працівник працює менше у часовому вимірі, але на оплату його праці це не має вплинути. Приміром, колективним договором визначили, що працівницям із двома дітьми до 6 років установлюємо меншу норму робочого часу, а саме 36 годин на тиждень, але при цьому жінка отримуватиме оклад, що його вона б отримувала відпрацювавши 40-годинний п’ятиденний робочий тиждень.
2. Про скорочену тривалість робочого часу йдеться у статті 51 КЗпП. Скорочена тривалість подібна до меншої норми, але запровадити її можна не для кожного працівника чи якоїсь категорії відповідно до колективного договору, а тільки, якщо це передбачено законодавством, зокрема, тією ж ст.51 КЗпП. За скороченої тривалості час, що його має відпрацювати працівник, теж зменшується і теж оплачується виходячи із повної тарифної ставки чи повного окладу.
3. Про неповний робочий час йдеться у статті 56 КЗпП. Установити його можна як під час працевлаштування, так і пізніше.
Види неповного робочого часу: неповний робочий день, неповний робочий тиждень, поєднання неповного робочого часу та робочого тижня.
Така робота оплачується пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку.
Ініціювати неповний робочий час можуть як працівник, так і роботодавець. Але втілити в життя домовленість можна лише у разі досягнення угоди сторін. У роботодавця є ще один шлях, а саме введення неповного робочого часу через зміну істотних умов праці у порядку статті 32 КЗпП, із персональним попередженням працівників не пізніше аніж за два місяці. КЗпП не обмежує часові рамки робочого часу. Все визначатиме угода між працівником і роботодавцем.
Деяким категоріям працівників відмовляти у встановленні неповного робочого часу не можна. Це пряма заборона законодавства. З-поміж таких категорій — вагітні, працівниці із дитиною до 14 років, працівниці із дитиною-інвалідом до 18 років, опікуни і піклувальники, прийомні батьки, жінки, які доглядають за хворим членом родини згідно з медичним висновком.
Потрібна консультація? Телефонуйте 096-203-18-51. Інформація про вартість послуг.
Адвокат по трудовим спорам Київ – незаконне звільння – невиплата заробітної плати Гродовська Олеся Павлівна
